СИЧ (Автор Черкасс В.М.)

Опубліковано 25.01.2018 року

 

Сьогодні, в Тетянин день 25 січня 2018 року – день сонячний, морозний (15 градусів морозу) та сніговий. Вчора був перший день, коли в селищі нечутно дальніх вибухів. В школі весело гомонить дітвора, яка на собі відчули, що таке війна. Яка радість буяє в моїй душі, коли бачиш цих дітей, моїх дітей, того дня, який пройшов мирно.

 

Автор - Черкасс Володимир Михайлович, директор Тошківського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад – Дошкільний навчальний заклад» Попаснянської районної ради Луганської області Україна.

Цю сповідь народило саме життя. Майже чотири роки йдуть бойові дії на території, де ми живемо – селищі міського типу Тошківка-1, яке в народі називають Чихірово. Селище знаходиться в зоні бойових дій АТО, і весь цей час ми бачимо та на собі відчуваємо всі жахи війни.

«Мамо, чи кожна пташина
У вирій на зиму літає?"
В неньки спитала дитина.
– Ні, не кожна, –одказує мати, –
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати?
Залишилась пташина маленька!
"Чом же вона не тіка?
Нащо морозу чека?"
– Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної,
Жде, що знову прилине весна.
Леся Українка

Біля нашої школи завжди жив сич – невеликий сіро-коричневий птах сімейства совиних. Його бачили всі, хто більш-менш уважний, вже ніхто і не пам’ятав, коли птах поселився на горищі школи. Приблизно, кажуть, у 2000 році. Напевне, тому, що схема опалення школи йшла через горище. Взимку та весною там завжди тепло. Навкруги – поля, засіяні соняшником та кукурудзою, посадки та дубовий ліс – урочище «Високе», тож їжі сичу було достатньо. За урочищем озеро, на ньому чайки, чаплі та дикі качки. Гармонія природи, наша місцевість прекрасна, наповнена співом птахів, квітом дерев і трав, запахами розквітлої землі. 
29 жовтня 2014 року, як завжди, сичик сидів на своєму улюбленому місті, дивився кудись вдалечінь напівзаплющеними очима. Іноді сичик стріпувався, переступав з лапи на лапу. В цей час недалеко від селища в розпалі була АТО – гулкі розриви чутно було звідусіль.
В середу, 29 жовтня, навчальний процес відбувався, як і завжди. Але приблизно о 10 годині до мене вперше звернулися діти та вчителі.
У вікна класних кімнат, які виходять на південь, з самого ранку билася велика птаха. Просто з розгону всім тілом билася у вікна – старе міцне товсте скло. Не в одне й те ж вікно – у всі вікна класних кімнат третього поверху Це відволікало, та навіть лякало не тільки дітей, а і вчителів та батьків, які прийшли за дітьми. (Коли бахкання важкої артилерії навкруги занадто сильне, батьки самі забирали дітей зі школи – додому або у бомбосховище).
Птаху, яка б’ється у вікна, бачили багато учеників та дорослих.
Може, я трохи забобонний… Але це був недобрий знак. До того ж безпереревна стрілянина на околицях селища… 
Я відмінив два останні уроки, та надав наказ виводити учнів зі школи. Для учнів початкової школи ми визивали батьків телефонами, старші учні самі розійшлися додому. Останній учень залишив школу приблизно о 12-30.

 

В будівлі школи залишались завгосп та техперсонал, я (директор), два завучі та секретар. Кінець жовтня – час звітів. У прийомній кипіла робота – рахували, звітували, набирали звіти. Вибухи гриміли все ближче, було страшнувато... Але досить звично.
О 13-30 будівля здригнулася. У крило школи влучили два снаряди «Граду».
Я пам’ятаю довге, дуже довге дзвеніння скла. Вікна трьох поверхів, побившись, повільно падало вниз. «Повільно» - для нашого сприйняття. Цей дзвін, здавалось, лунав годинами. Рефлекторно спрацювали тіла – ми впали на підлогу та заповзли під столи. Розум у цих діях не був задіяний, ми все робили автоматично. Секретарка під столом ще й прикривала голову листочком паперу.
Через хвилину я підняв колег: «Дівчата! У сховище! Бігом, встаємо, всі живі!» - Ми побігли до сховища, яке було облаштовано в роздягальнях нашого спортзалу, у підвальному поверсі.
Але до нього ми не добігли – перед нами стояла хмара пилу, яка не давала вільно дихати та бачити. Вже пізніше ми побачили, що снаряди влучили точно у бомбосховище. Навпомацки ми пройшли до виходу.
На вулиці повітря було відчутно насичене димом, пахло порохом. На місці вікон зіяли діри. Земля була всипана склом, шматками меблів та цеглин.
Для нашої школи почався рахунок часу «До і Після». 
До школи вже бігли люди. Їх ніхто не кликав; і всі діти були вдома. Але ж школа в розумінні жителів селища – центр життя наших дітей.

 

Та коли я піднявся на другий та третій поверхи будівлі, приміщення було не впізнати. Вся площа підлоги була всипана уламками скла. Воно впилося в стіни, врізалося в життя нашої школи, поранило душі всіх мешканців нашої школи. Холодний вітер гуляв коридорами.
Поглянувши вниз з вибитих вікон, я побачив руїни нашої їдальні. Чадний дим підіймався вгору. Приміщення було – і його не стало. 
В мене покотилися сльози. В школі я працюю з 1975 року, наш учбовий заклад був введений в експлуатацію в 1970 році. Ця будівля мирно працювала 44 роки. Від її роботи була тільки користь. З цієї школи випускались справжні люди, які своєю працею прославляли наш край.
В одну мить цього не стало.
Я подивився вдалечінь і побачив як із лісосмуги «по-пластунськи» виповзли троє людей. Один із снарядів потрапив на футбольне поле, на якому в цей час були хлопці. Потім один з них, «афганець», розповідав, що на афганській війні йому не було так страшно, як в мирній рідній Чихіровці.
Вони теж почали допомагати виносити решту вцілілого посуду та обладнання в інше приміщення. 
Незважаючи на те, що залпи «Граду» можуть повторитися, люди підходили до школи, пропонували допомогу. Скоро приїхало телебачення, посадові особи.

Ця подія змінила наше життя і ставлення до нього. Ми спокійно жили з думкою, що це буде вічно. Але ці події довели, що за мир потрібно боротися. В нашому серці живе надія, що на нашій землі запанує мир, і до школи знову повернеться наш оберіг – пташка горобиний сичик, який нас зберіг.
Прилітай знову! Принеси нам на тихих крилах надію на спокій. Ми стомилися жити в цьому безладі. Всі чекають того дня, коли ти прилетиш і сядеш на дах школи, на своє звичне місце.

 

Вірш про ту страшну подію написала учениця четвертого (на той час) класу Новодворська Олена.

 

В той день уроків менше в нас було,
Раніш додому, і були ми раді.
О пів на другу в наше все село
І в нашу школу влучили із Граду.

 

Директор, завучі, завгосп, техперсонал,
І моя мама – секретарка школи.
Отак боятись, як тоді могла –
Я не боятимусь ніколи і нічого.

 

Напроти школи виситься мій дім,
Десь кроків п’ятдесят, через дорогу.
Кричала «Мама!», бігла до руїн…
Все обійшлося, дякувати богу.

 

Усі живі. І мама у сльозах,
В обійми міцно… ми пішли до хати.
Я так боюсь, що знову буде так.
Будь ласка, перестаньте воювати.

 

Оленка написала цього вірша до своєї мами, яка в той час була у школі і разом з нами пережила весь той жах. Добре вихована та чуйна дитина дуже важко сприйняла таку ситуацію, і спробувала прийти на допомогу матері та школі в страшні хвилини. На щастя, «все обійшлося, дякувати Богу», всі ми залишились живі та фізично неушкоджені. Морально ж пережити це було дуже важко. 
Глибокий уклін та шана всім людям, які боронять нашу Україну, всім тим, хто залишився жити в холодних напівзруйнованих оселях, всім, хто допомагав відбудовувати школу.